Український поет, прозаїк - Яків Васильович Жарко.

160 років з дня народження українського поета, прозаїка, талановитого актора перших українських театральних труп, активного діяча народницького руху кінця XIX століття Якова Жарко.
Яків Васильович Жарко (справжнє прізвище Жарченко) належить до українських письменників ,що творили не тільки на теренах України , а й за її межами ,широко популяризуючи цінності національної культури.
Народився у Полтаві 13 (25) лютого 1861 року в багатодітній родині колезького асесора, де захоплювалися літературою, музикою і театральним

До 100-річчя В. К. Малика (1921-1998) видатного українського письменника, автора історичних та пригодницьких творів.

21 лютого виповнюється 100 років від дня народження видатного українського письменника, автора пригодницьких та історичних творів Володимира Кириловича Малика (1921-1998).
Протягом багатьох десятиліть пригодницькі та історичні твори В. Малика з захопленням читають діти, молодь і дорослі. Палкий патріот України своїми творами відкрив для нас приховану правду рідної історії, навчив шанувати славних пращурів.

Великий мовознавець, фольклорист, етнограф.

   Олександр Опанасович Потебня народився 22 вересня 1835 року на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка Полтавської губернії,в сім’ї багатих дворян. Батько був із запорізького козацького роду.Він був освіченою, ерудованою людиною, тому доклав зусиль, щоб всі сини отримали вищу освіту.
Коли Олександр був ще малий, його батьки переїхали до міста Ромен. Початкову освіту отримав у польській гімназії міста Радом, яку закінчив відмінно.
В 1851 році юнак вступив на юридичний факультет Харківського університету, але вже наступного року змінив свої плани і перейшов на історико-філологічний. Його викладачами були брати Петро та Микола Лаврівські, професор Амвросій Метлинський і тому під їх впливом молодий студент захопився етнографією, вивченням мови та збиранням народних пісень.
    Після закінчення університету в 1856 році Потебня працював у першій Харківській гімназії, згодом повернувся до університету для підготовки до доцентської посади.
У 1861 році він захищає магістерську дисертацію «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» і стає ад’юнктом Харківського університету. Далі стає доцентом кафедри слов’янського мовознавства та секретарем історико-філологічного факультету.
Цілий рік, з серпня 1862року, до серпня 1863 року Потебня перебував у науковому відрядженні за кордоном. Він побував у Німеччині, Чехії, Австрії. Знаходячись у Берлінському університеті він вивчав санскрит, порівнював його з іншими відомими йому мертвими індоєвропейськими мовами --старослов’янською, давньогрецькою, латинською. У цей час він написав знамениту свою працю "Думка і мова". Олександр Опанасович був переконаний у необхідності українських шкіл. Дітей, на його думку, необхідно навчати рідною мовою. Навчання ж чужою або кількома мовами стримує психічний розвиток . Він створив підручники для недільних шкіл "Азбука" та "Буквар", Рукопис "Азбуки для воскресных школ."Займався Потебня ще однією проблемою — підготовкою вчителів для сільських шкіл.
Коли молодому чоловіку виповнилося 26 років він одружився з небагатою, коханою дівчиною. Вона виховували свого десятирічного племінника Івана Манжуру, сина померлої сестри. З цьго часу Потебня теж опікувався долею хлопчика, віддав до гімназії, поміг вступити до інституту. Невдовзі у подружжя з’явилися й свої сини -- Олександр та Андрій.
   Так О.Потебня ріс професійно і вже з 1875 році стає професором кафедри російської мови та словесності Харківського університету. Він один із засновників Харківського історико-філологічного товариства , очільник Харківської філологічної школи. Член-кореспондент Петербурзької академії наук з 1875 року.
Науковець зробив масштабний внесок по вивченню української мови, оригінального українського фольклору. Видав низьку змістовних праць, такі як “Заметки о малорусском наречии” (1870), “Малорусская народная песня по списку XVI ст. Текст и примечания” (1877), “Объяснение малорусских и сродных песен” (перший том – “Веснянки”, 1883; другий том – “Колядки”, 1887). Редагував зібрання творів Г. Квітки-Основ’яненка у чотирьох томах (1887–1890), П. Артемівського-Гулака (1888), поетичну збірку І. Манжури “Степові думи та співи” (1889).
У 1878 році з'явилася книга Потебні «Слово о полку Ігоревім» текст і примітки, вона була перевидана в 1914 році. За своєю основною спрямованістю вона являє собою спростування вихідних положень книг
П. П. Вяземського і Н.Д Міллера про «Слово» які вийшли в 1875 і 1877 роках, що розглядали «Слово» як продукт чужоземних впливів грецьких, болгарських, і частково статті А. Веселовського. Потебня вважав «Слово» твором особистим і письмовим; він вбачав в ньому книжкові елементи, але заперечував проти того, що «воно складено по готовому византійсько-болгарському чи іншому шаблонів. Навпаки, стверджує, що «ми не знаємо іншого давньоруського твору, до такої міри перейнятого народно-поетичними елементами», як «Слово о полку Ігоревім». Потебня проводить до «Слова» велику кількість паралелей з слов'янської народної поезії, особливо української та великоруської, що підтверджують його точку зору. Поряд з цим він намагається розкрити міфологічні елементи пам'ятки. Що стосується тексту твору, то дослідник вважав, що дійшов до нас список, який «веде свій початок від чорнового рукопису, писаного самим автором, або з його слів, забезпеченою приписками на полях, нотатками для пам'яті, поправками, вводивши переписувача можливо, кінця XIII в. або самого початку XIV ст. в подив щодо того, куди їх помістити. Крім того, дослідник припускав, що в текст внесені глоси одного або більш ніж одного переписувача. Всі ці міркування змусили Потебню, окрім поправок до тексту, робити в ньому перестановки і виключення тих місць, які він вважав приписками на полях, вставками і глосами. Незважаючи на ряд дотепних розумінь він, природно, не міг втриматися від таких операцій з текстом «Слова», які є в більшій своїй частині довільними і суб'єктивними. Книга О. О. Потебні «Слово о полку Ігоревім»- це видання тексту «Слова» за своєю орієнтацією може бути названо гіперкритичною. Хоча більшість виправлень тексту, запропонованих О.О. Потебнею, не знайшло підтримки у наступних дослідників, це видання до теперішнього часу цінне, як зразок певного підходу до тексту письмової пам’ятки 12ст.
  Помер Олександр Опанасович Потебня 11 грудня 1891 року, у віці 56 років і похований у Харкові. Ім’я О. О. Потебні носить Інститут мовознавства АН України.
Видатний мовознавець зробив великий внесок у різні розділи науки про мову – загальне мовознавство, психолінгвістику, етимологію, історичну граматику та діалектологію східнослов’янських мов, порівняльно-історичне мовознавство. Його ідеї зробили потужний вплив на багатьох українських та зарубіжних мовознавців, окреслили нові напрями досліджень і лишаються актуальними й у наші дні.
 
Світлана Кривич,
молодший науковий співробітник
відділу давньоруської літератури

Втрачений український переклад « Слова» поета Дмитра Загула.

    Народився майбутній поет Дмитро Юрійович Загул  28 серпня 1890 року в селі Мілієві Чернівецької області. Родина жила дуже бідно. Батько  Дмитра був неписьменний, але умів  розповідати різні життєві історії , грав на флоярі. Взимку їх затишна оселя збирала чимало гостей,  вели  розмови про героїчне минуле України, про важке тодішнє життя.  А малий Дмитро з цікавістю слухав. Мати Сафта й сестра Марія співали багато народних пісень. Тому, взявши за приклад  коломийки, Дмитро почав складати перші власні пісні.

Сестра Марія навчила його читати.  В школі хлопчисько вчився старанно, рано зацікавився художньою літературою – творами Миколи ГоголяПантелеймона КулішаІвана Франка.       

1902 року помер батько Дмитра і жити стало скрутно. На те що  дитина талановита, звернув увагу директор школи і відправив його навчатися до Чернівецької класичної гімназії. Там, Дмитро переклав на українську мову другу пісню «Енеїди» Вергілія, кілька Горацієвих сатир та «Пісні про дзвін» Ф.Шиллера.    Для того, щоб були кошти на життя, гімназист Дмитро  почав заробляти  репетиторством.

Культове будівництво на Новгород-Сіверщині.

   В 988 році в Київській державі відбулась подія, яка змінила подальший її розвиток – масове хрещення киян князем Володимиром Святославичем в водах Почайни. Християнство стало офіційною державною релігією, поступово розповсюджуючись за водними шляхами в інші регіони. Коли саме був охрещений люд Новгорода-Сіверського достеменно невідомо. За історичними джерелами, в 988 р. для хрещення місцевого населення князь Володимир прислав єпископа Леонтія. Але якщо врахувати, що хрещення відбувалося поступово, від великих поселень до периферії, християнство сюди могло прийти або в кінці Х- на поч. ХІ ст.ст. після хрещення Леонтієм чернігівців. На місці язичницьких капищ почалося спорудження православних храмів. Дослідники вважають, що в давньоруський час в Новгороді-Сіверському збудовано не менше шести мурованих храмів.

Вогні Купальської ночі.

  Щорічно, 7 липня, святкуємо день Івана Купала. За язичницькими уявленнями, в ніч напередодні Купала відбувається міфічний шлюб між небом, що уособлювало чоловіче начало і землею - жіночим началом. Про це писав Нестор - літописець у «Повісті врем’яних літ», згадуючи древлян, які умикали собі дружин на ігрищах, що відбувалися між селами біля води.
   І в наш час залишився звичай стрибати через купальські вогнища парами, молоді люди беруться за руки і загадують бажання. Вірили, якщо руки не розійдуться, то вони будуть разом, а якщо навпаки - розлучаться. А ще в купальську ніч неодмінно гойдалися на гойдалках, які спеціально встановлювалися на святковому майданчику. Також вважалося, що купальський вогонь на цілий рік наділяв людей здоров’ям і силою, запобігав усьому злому, також чарам. Для наших предків це було не тільки розвагою, а ритуальним очищенням. Обов’язковим був обряд очищення в річці або озері. Всі учасники свята повинні були скупатися у воді, а там де не було водойм, обливалися колодязною водою. Дівчата й донині пускають по річці вінки й примічають, якщо відпливе від берега - весілля вже близько, а потоне - ще рік буде незаміжньою. До речі, купальській воді приписують особливу лікувальну силу, як і лікарським рослинам, зібраним на свято. Збираючи зілля, треба було залишити «викуп» - хлібину чи дрібні гроші, до цього ще додавалася спеціальна молитва: «Святий Авраам та на зілля орав. Сам Господь посівав і людям на поміч давав. Божа мати поливала, та й на поміч давала».

Архаїка, символіка та сакральне значення весільних пісень-гуканок Новгород-Сіверщини

Так історично склалося, що Новгород-Сіверщинає однією з самобутніх  етнокультурних зон України і надзвичайно перспективним ареалом для вивчення фольклору. За кожним словом або дією – величезний культурно-історичний досвід народу. Деякі обряди, ритуали, пісні зберегли свої первинні форми ще з дохристиянських часів. Відомості про весільну обрядовість сягають другої половини ХІ - початку ХІІ століття й зафіксовані в літописах.

До збирацької фольклорної діяльності на території Чернігівщини в різні часи, починаючи з середини ХІХ століття, вдавалися Й. Бодянський, О. Маркович, П. Куліш, Б. Грінченко, О. Малинка, Єфремова, С. Пономаревський та інші. На жаль, сьогодні фольклор Північного Полісся, зокрема Новгород-Сіверщини, залишається поза увагою більшості науковців-фольклористів та збирачів-аматорів. 

В основу дослідження покладені матеріали одноденних фольклористичних розвідок селами Лизунівка, Печенюги,  Пушкарі, Троїцьке з метою виявлення та записів весільних пісень-гуканок.

ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО ТОРУ.

  Далеко-далеко від Чернігівської землі по території Донецької області протікає невелика степова річка Казенний Торець. Це права притока Сіверського Дінця. Її протяжність становить 129 кілометрів, площа водозбору - 5 410 квадратних кілометрів. «Заплава двостороння, шириною - 400 - 600 метрів. Долина річки асиметрична, лівий берег крутий, правий - пологий, на ньому часті заплавні заболочені місця. У верхів'ях річка пересихає, але, прийнявши всі притоки, знаходить постійне русло», але це вже колись наш Торець був «шириною від 10 до 40 метрів і глибиною 1,5 - 3 метри». Зараз це вмираюча річка.
   У давнину Казенний Торець (точніше сказати: весь його басейн) називався Тором або Великим Тором, а форма Торець поширювалася тільки на ліву притоку (сучасний Сухий Торець). Тором називалася і фортеця на річці, заснована в 1645 році. У 1676 році на місці цієї фортеці виникло «соляне містечко» Тор. Тором називалася і вся навколишня його місцевість, де знаходилися соляні варниці.

Новгород-Сіверський Історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Игоревім"

 Матеріали сайту захищені авторськими правами законодавства України,

квитки онлайн