Ти славна в віках…

    Любов  Василівна Забашта народилася  3 лютого  1918 року м. Прилуки. Писати вірші почала ще у дитинстві, коли була  у  третьому класі.

    У 1935 р. на обласній нараді молодих літераторів у Чернігові її поезію почув  і  схвалив  Павло  Тичина. Вперше вірші Любові Василівни були надруковані у районній газеті « Правда Прилуччини » у 1935 році.

 

     Після закінчення школи вона навчалась в Одеському водному інституті, який закінчила у 1940 р. Під час другої Світової війни вона працювала  інженером-конструктором на Рибнінській судоверфі. Після війни, залишившись удовою з сином на руках, Любов Василівна прийшла на Київський завод «Ленінська кузня». Заочно закінчила літературний факультет педагогічного інституту ім. Горького (зараз педінститут ім. Драгоманова). Потім у недалекому майбутньому вона завідувала відділом поезії літературного журналу «Дніпро». У грудні 1956 року удруге вийшла заміж за Андрія Малишко.                

     Ім’я  Л. Забашти зазвичай спливає в пам’яті поряд з ім’ям  Андрія Малишка. Ці двоє, зустрівшись серед бурхливих життєвих перегонів цілком сформованими особистостями і митцями, знайшли одне одному те «друге крило», що тільки й дає душі сили для високого лету. Можливо, саме тому в обох багато поезій тих років стали піснями, що й досі звучать відлунням їхніх почуттів… Водночас  Любов Забашта автор декількох поетичних збірників, прози, п’єс і драматичних поем. Багато віршів, покладених на музику, стали популярними піснями. Тарасу Шевченку поетеса присвятила драматизовану  поему «Тернова доля», вірші «Боян славний» і друге. 

      Їй належить варіація на тему «Слово…» «Плач Ярославни». Героїня вірша – сучасна жінка,  яка очікувала коханого з фронту. У вірші декілька мотивів зближуючих  зі «Словом».: вона не може втерти сліз бобровим рукавом, тому що на ній одягнутий суворий робітничий спецодяг, але й також вона  звертається з благанням до вітру і Дніпру – Славутичу, згадує Каялу.

    Згадує  Забашта Ярославну і в вірші  написаному у 1941р.: « Плаче тіло моє по невипитих вчора вустах і по дужих руках, по твоїх чоловічих руках, І по згубі зачать мої ячать. Чи ж мене це колись Ярославною звали в віках». Мовиться про Ярославну і у вірші «Жінка з щитом і мечем», присвяченого зведеному монументу над меморіалом на честь перемоги на березі Дніпра: «В мене мужність тієї  Ярославни. Що колись проводжала князя Ігоря в далекій похід».

      У книзі поем і  віршів “Київська гора» рядок віршів присвячений   древньому Києву і його історії. У вірші «Ярославна», вхідним у цей цикл, Забашта звертається до героїні «Слова»: «

               Ти чекала  з походу любого,

               Вірна серцем йому й слізьми, І діждалася, й приголубила,

               Й возвеличилась між людьми.

               Та й пішла по світах легендою – Ярославною вельми славною, -            

               Прокотилась по тебе луна…

               Стала вірності  естафетою Славна Ігорева жона».

   У Києві у будинку письменників «Роліт», де проживала Л. Забашта, на фасаді  12 березня 2003р. була встановлена бронзова пам’ятна  дошка.   Не стало Л. Забашти 21 липня 1990р. у м. Хмільник, Вінницької обл.  Похована у м. Києві на Байковому кладовищі, поруч з Андрієм Малишко.

   Хочеться вірити, що з роками ніжне сяяння цієї світлої зорі української поезії не згасне в нашій пам’яті, а пробуджуватиме для людських почувань все нові й нові покоління українців.   

                                                                         

 Ольга Обиденна   

мол. науковий співробітник відділу

                                                                            давньоруської літератури

Новгород-Сіверський Історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Игоревім"

 Матеріали сайту захищені авторськими правами законодавства України,