Історія Першовидання «Слова о полку Ігоревім». До 220-річчя виходу в світ.

   До кращих світових досягнень середньовічного епосу належить військова повість “Слово о полку Ігоревім” – найвеличніший пам’ятник нашої давньої літератури. Історія відкриття і публікації цього твору пов’язана з низкою загадкових обставин і фактів.

   Рукопис був знайдений наприкінці 80-х на початку 90-х років ХVШ ст. відомим збирачем і видавцем старожитностей О. І. Мусіним-Пушкіним. Він був нащадком старовинного дворянського роду, отримав військову освіту, вільно володіючи кількома мовами, деякий час перебував за кордоном, ознайомився з досягненнями європейської науки та культури. По поверненню додому  почалась його кар’єра як державного діяча, і він захопився вітчизняною історією та старовиною. Протягом ряду років він зібрав першокласну колекцію стародавніх книжок і манускриптів. У нього зберігався Лаврентіївський літопис, пергаментна збірка з житієм великого князя Володимира; серед художньої колекції -- полотна Рафаеля, Рубенса, Леонардо да Вінчі. Найвідоміші історики вважали за щастя працювати в цій книгозбірні. Микола Карамзін запевняв, що рукописну збірку графа не тільки що прочитати, але й передивитися за короткий час неможливо. Володіючи таким унікальним зібранням Мусін - Пушкін не шкодуючи коштів і сил приступає до публікації частини своїх скарбів. З сер. 80-х рр. він об’єднав навколо себе ряд співвітчизників, які професійно займались вивченням історії. В «Кружок любителей отечественной истории», отриманий в історіографії назву гуртка Мусіна –Пушкіна, в різний час входили І.Болтін, І.Єлагін, О.Малиновський, М. Бантиш-Каменський, з яким був тісно пов’язаний М. Карамзін та ряд істориків та літераторів.

 

     «Слово» містилось в збірці давніх рукописних творів, що зберігалась в бібліотеці Спасо-Преображенського монастиря м. Ярославля. Книга мала загальну назву «Хронограф», хоча крім нього в ній був літопис, повісті «Сказание об Индийском царстве», «Об Акире Премудром», «Девгениево деяние», а в кінці – «Слово о полку Игореве, сына Святославля, внука Ольгова». За свідченням М-П, він придбав цю книгу у архімандрита монастиря Іоіля – людини освіченої і досить авторитетної в церковних колах. Справжнє ім’я Іоїля – Іван Биковський. Народився 1726 р., за деякими даними в Україні, закінчив Києво-Могилянську академію, працював в ній викладачем, 1757 р. прийняв чернечий сан у Києво-Софіївському монастирі. На протязі 10 р. був архімандритом Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові, а 1767 р. був переведений на таку ж посаду в Ярославль.

   Колекціонерська діяльність для М-П була сенсом і метою життя, тим паче, що посада обер - прокурора Св. Синоду дуже прислужилося при цьому. По різних містах працювали комісіонери і агенти, що іменем обер - прокурора скуповували документи і книги, монети й рукописи, різну старовину. Саме таким чином ( ймовірно у  1792 році ) потрапило до  колекції  графа „ Слово о полку Ігоревім”. Про це він запевняє сам у відповідь на листа молодому історику і філологу Костянтину Калайдовичу 31 грудня 1813 року. „До перетворення Спасо – Ярославського монастиря на архієрейський дім, керував ним архімандрит Іоіль, муж з освітою і аматор словесності; по знищенню штату, залишився  він в тому ж монастирі на обітниці до смерті своєї. В останні роки, знаходився він у нестатках, а тому мій комісіонер купив у нього всі     руські книги, серед яких під № 323, під назвою Хронограф, в кінці  знайдено « Слово о полку Ігоревім».  Але ця рукописна книга не була власністю архімандрита Іоіля Биковського, а належала монастирській бібліотеці. За останній час проведені дослідження з метою перевірки версії, викладеної у листі. Знайдено документ про пересилку Мусіну–Пушкіну кількох рукописів з Ярославського архієрейського дому 20 листопада 1792 року. Граф дійсно був у Ярославлі і посилаючись на указ Катерини II про дозвіл вилучати рукописи з монастирських книгозбірень в Синодальну бібліотеку зажадав передачі цих книжок. При належному описі ці книги були відправлені, але назад не повернуті. Ще одне дослідження було зроблено у 1957 році ( архітектор Є. М. Караваєва). У архівному фонді трапився опис монастирського майна, складений 1788 року у зв’язку  з перетворенням  монастиря на архієрейський дім і  передачею матеріальних цінностей з одних рук в інші. Були описані і книги монастирської бібліотеки, проти чотирьох з них були позначки «за ветхостью и согнитием уничтожены». Таку ж позначку мав Хронограф з текстом « Слова», але ж він був пергаментний і згнити не міг. Пізніше, при уважному обстеженні реєстру виявлені помітки «отдано», які витерли і написали «за ветхостью и согнитием уничтожены». Таким чином І. Биковський продав графу чотири книги, ще будучи архімандритом,   але   коли справа  дійшла до передачі майна, довелось вигадати благовиднішу причину відсутності проданного. Вважалося, що  згодом  він   нажився на  цих нібито втрачених книгах. Тільки сучасні методи експертизи   це довели, що і  й стертий запис  „отдан” і примітки про знищення рукописів у згаданому вище опису зроблені не його рукою. Так чи інакше, але „ Слово” було придбано Мусіним – Пушкіним і згодом про нього дізнався весь світ. 

       Першою  згадкою про новий твір літератури була примітка у січні 1797р. Михайла Хераскова у другому виданні своєї поеми „ Володимир”. Поет під свіжим враженням від „ Слова” дописав нову строфу, навіяну образами новознайденої пісні і дав пояснення „Нещодавно відшукано рукопис під назвою „Пісня полку Ігореву”, невідомим письменником складена, здається, за багато віків до нас..». Іноземним читачам цю звістку приніс історик Микола Карамзін у жовтневому номері журналу»Spectateur du Nord” за 1797 рік, що видавався в Гамбурзі.

        В 1795  або 1796 роках з рукопису поеми була знята копія, яку разом з перекладом на російську мову Мусін- Пушкін підніс цариці Катерині II ( пізніше не міг, бо 09.10.1796 року вона померла). Знайшов її ад’юнкт Академії наук, а згодом академік Петро Петрович Пекарський в 1864 році в Державному архіві серед чорнових рукописів імператриці. В тому ж році він її публікує „буква в букву, с сохранением всех знаков препинания», але все ж таки було багато помилок. Катерининську копію не раз перевидавали. Багато хто думав, що Катерининська  копія точніше передає текст оригіналу. Копіювати її міг хтось із людей, які оточували Олексія Івановича на той час  ( гурток Мусіна – Пушкіна).

    Згодом граф знайомиться з управляючим Московським архівом Колегії іноземних справ  Миколою Миколайовичем Бантиш – Каменським і Олексієм Федоровичем Малиновським -- кращими знавцями давньоруської писемності, відомих на той час вчених. Мусін – Пушкін одразу залучає їх до підготовки та видання Ігоревої пісні, бо самостійно він його не осилив. Текст рукопису, писаний без розбивки на слова, без пунктуації і, очевидно, з численними помилками, читався з натугою. Утворився своєрідний тріумвірат, який мав звірити текст з оригіналом, зробити новий, достовірний переклад, написати примітки. Виконати цю роботу було нелегко. Зрозуміти його було важко і деякі місця залишилися зовсім неясними для них, деякі витлумачені хибно, а окремі фрази зовсім не були перекладені. Великий тягар ліг на плечі двох архівістів, бо робота над текстом продовжувалась і після того, як рукопис пішов до друкарні. Коректуру тримали всі три видавці – кожний окремо від інших. Бантиш – Каменській і Малиновський мали  право остаточної правки,   Мусін- Пушкін-- попередньої. Його корективи перевіряли обидва палеографи. Складання робив досвідчений складач Семен Селивановський, який вже до того набив собі руку на давньоруських текстах. І у грудні 1800 року з’являється  „Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новагорода – Северского Игоря Святославича, писанная старинным русским языком в исход  XII ст. с переложением на употребляемое   ныне наречие” накладом 1200 екземплярів. Це було „ Слово о полку Ігореве”. Книга продавалась у купця Григорія Кольчугіна за ціною 1руб 30 копійок. ЇЇ швидко розкупили, деякі екземпляри були вручені височайшим особам і, звісно, близьким друзям Мусіна –Пушкіна.

        Сам же рукопис залишався у його будинку на Розгуляї, поки під час війни 1812 року не був знищений пожежею. Разом з колекцією знищена велика частина накладу „ Слова». Наша історія втратила безцінний скарб --  єдиний примірник  давньої історичної поеми. Деякий час ще жевріли надії,  може десь в далеких монастирях пощастить розшукати інші списки „ Слова”. Мали місце спроби сфальсифікувати „ Слово”, спираючись на видання 1800 року. Скандальна історія трапилась з Олексієм Івановичем Мусіним – Пушкіним та  Олексієм Федоровичем Малиновським. Вони обидва придбали у професіонала- фальсифікатора А. І. Бардіна пожовклий, почорнілий   список „ Слова”. Це їм коштувало по 160 карбованців – сума на той час величезна. Були й інші спроби підробити текст видатної пам’ятки, але всі вони були викриті негайно. Зароджувались сумніви щодо згорілого манускрипта, але всі вони розв’язались. Рукопису зараз не існує.

    Існує альтернативна версія д. ф. н. Олександра Григоровича Боброва, що рукопис »Слова..» був переданий із бібліотеки Кирило-Білозерського монастиря митрополиту Новгородськму і Санкт-Петербурзькому Гавриілу (Петрову), а він Мусіну-Пушкіну.

   Щодо українського походження твору, то порівнявши мову «Слова» з сучасною українською мовою, можна виявити досить багато спільного.  В перекладі, зробленому для Катерини II, було вказано, що оригінал містить у собі велику кількість «южнорусских» та польських слів, незрозумілих російському читачеві. Слова мають властиві для сучасної української мови закінчення. Про значну кількість українізмів у «Слові» пишуть різні лінгвісти. Зокрема, український мовознавець Григорій Півторак, доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, автор понад 250 праць з історії та діалектології   східно-слов’янських мов, стверджує, що майже половина лексики «Слова» — це надбання різних протоукраїнських діалектів XII ст.( Півторак Г. П. Українці: звідки ми і наша мова. / Акад. наук України, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. — Київ: Наук. думка, 1993. — С. 173.)

   Найбільш переконливо обгрунтував українську ідею І. Огієнко (митрополит Іларіон) у монографії «Слово про Ігорів похід». Головну ідею своєї праці автор визначив так: «Слово о полку Ігоревім» -- це незабутня дорогоцінна літературна пам’ятка українського  походження: Великої Української Землі».

     До нашого часу збереглись близько 70 екземплярів Першовидання, в Україні їх 11. Вони знаходяться в таких містах як Київ (публ. бібл. ім. Л. Українки -- 1; Нац. бібл. ім. В. Вернадського -- 3; приват. кол. В. Медведчука –1), Харків (істор. муз. ім. М. Сумцова – 1), Одеса, Севастополь, Ніжин(муз.  рідкіс. книги –1).

     Першому виданню « Слова о полку Ігоревім» 220 років. Ця невелика за обсягом поема , близько 10 сторінок (2786 слів) викликала до життя велику кількість наукових праць, досліджень, наукових статей. Понині тривають численні дискусії щодо походження авторства, автентичності давньоруського твору XII ст., та багатьох інших питань.

Лобачова Ірина Миколаївна - завідуюча відділом давньоруської літератури.

 

Новгород-Сіверський Історико-культурний музей-заповідник "Слово о полку Игоревім"

 Матеріали сайту захищені авторськими правами законодавства України,