Микола Петрович Анцукевич 4.II.1882 — 21.XII.1971) – педагог, історик, лінгвіст, перекладач – народився у містечку Єльськ Мозирського повіту Мінської губернії. Початкову освіту отримав у Єльську, згодом навчався у Мозирській прогімназії, пізніше – у Бобруйській гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. За бажанням батька вступив до Петербурзької військово-медичної академії. Але лірик переміг хіміка – Микола виявляє бажання вступити до Ніжинського історико-філологічного інституту ім. князя Безбородька. Написав кандидатську роботу «Історія Турово-Пінського князівства», за яку йому було присвоєно наукову ступінь. Одночасно захоплювався збиранням фольклору та розвивав культурно-просвітницьку діяльність. У 1920-1927рр. викладав історію та географію у Лунінецькій приватній гімназії, де користувався неабияким авторитетом. Після закриття останньої працював у Стовбцах, звідки його запросили у Віленську білоруську гімназію викладачем латини та одночасно – інспектором з виховної роботи. В 1937 році М.П. Анцукевича назначено директором цієї установи. Але за відстоювання права навчати дітей білоруською мовою Миколая Петровича перевели у м. Ломжа.
На початку Другої світової війни він був заарештований польським урядом. Було висунуто обвинувачення у зневазі до німецької культури, але, завдячуючи щасливій випадковості, йому вдалося уникнути концтабору.
В 1945-50 рр. працював у Віленському педагогічному інституті, через деякий час – у Віленському університеті на кафедрі російської мови.
Анцукевич відомий світу і як дослідник «Слова о полку Ігоревім». Вивчати давньоруську поему почав ще в період роботи над кандидатською «Історія Турово-Пінського князівства».
В 1927р. він перекладає «Слово…» на сучасну російську мову. Цей переклад було видано в 1938р. у Вільно. На обкладинці видання було вказано, що переклад віршований, на титульному листі – що він виконаний «ритмической речью». І це визначення є більш точним.
За гіпотезою Анцукевича, події, описані в «Слові…», відбувалися на межі сучасних Краснодарського та Ставропольського країв. Перекладаючи текст твору, Анцукевич по-своєму осмислював ряд прочитань. Отже, слово «речь» він переклав як «звук», імʼя «Троян» завжди змінював на «Боян», Святослава та Олега (у фразі «Олегъ и Святъславъ тъмою ся поволокоста») вважав родоначальниками чернігівських князів тощо. Дослідник вважав, що в «Слові…» збереглися фрагменти з пісень Бояна. До числа таких відносить фрази: «Дремлетъ въ поле Ольгово хороброе гнѣздо; далече залетѣло», «Что ми шумить, что ми звенить далеча рано предъ зорями», «Тогда врани не граяхуть... свѣтъ повѣдаетъ» тощо. У ряді випадків дослідник приводить паралелі до «Слова…» з білоруської мови. У своєму виданні, де приводиться давньоруський текст твору, Анцукевич суттєво змінює орфографію. Завершив монографічне дослідження «Слова…» у 1952 р. В 1952- 55 рр. цю роботу з відгуком кафедри російської мови Вільнюського університету було запропоновано для публікації ІРЛІ АН СРСР. Відомостей про цей факт в архіві університету знайти не вдалося. Завдяки намаганням сина досідника О.М. Анцукевіча, книгу було опубліковано лише в 1992 р. у Вільнюсі.
Дослідження Анцукевича містять грунтовний аналіз тексту «Слова…», переклад та коментарі до нього. Крім того, на основі першого видання твору та Катерининської копії пропонує свій варіант реконструйованого тексту. Він висловив своє судження про автора давньоруського твору, який був, на його думку, видатним професійним співцем. Вважає за непотрібне переставлення в тексті деяких фрагментів ( деякі дослідники, орієнтуючись на свої бачення твору, переставляли). Висунув ряд думок про ритмічний лад памʼятки та її мову.
У монографії є новий переклад «Слова…», який суттєво відрізняється від перекладу 1938 р.: він ближче до оригіналу, але не позбавлений окремих самобутніх прочитань. Наприклад: «Путь какой горький, о братья! забыть свои почести, славу и город Чернигов, и отчий златой стол, и милой жены своей, Глебовны красной, любовные ласки», або: «У Пленска, на месте открытом, явилися дебри плюща, и несли его к синему морю».
Зберіглося свідоцство, що переклад Анцукевича було відрецензовано у 1955 р. С.В. Шервинським та В.Стеллецьким.
Підготувала молодший науковий співробітник сектору наукової та просвітницької роботи Путра О.М.
