Водяні млини на Новгород-Сіверщині.

Млинарство з давніх часів було поширене на території України. В процесі помолу зерна застосовували сили природи – воду та вітер, а також силу тварин.
Вважається, що водяні млини з‘явилися першими за вітряки. Бурхлива сила води запускала цілий механізм, вона майже не залежала від погоди. Особливого розвитку млинарство набуло в часи Гетьманщини. Тоді млини належали великим землевласникам і козацькій старшині.
Відомо, що Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир мав на правій притоці Десни, Ромі, німецький млин ( млин «на козлах», коли споруда млина була розташована на дерев’яних палях). На малих річечках, що влітку пересихали, зводили млинки-весняки, які працювали лише весною. В с. Шептаки на р. Рома в 1768 році був «… млин о двух колах…», що пришвидшувало його продуктивність. Називався Захарченковим: «…меле він весною, а коли достатньо води, то і літом…».
Більшість водяних млинів на Новгород-Сіверщині були розташовані на річках Ромі, Торкні, Убіді, Смячці, Грем’ячці, Лосці тощо. Це були стаціонарні (гребляні) млини, для них вибирали таке місце на річці, де б можна було зробити греблю. З-під греблі подавали воду до водяного колеса, закріпленого на валі. Коли колесо оберталося, відповідно обертався й вал і через систему передач пускав у рух механізм молоття зерна. Наплавні ж млини базувалися лише на великих річках, таких як Десна, Сейм та ін. Основою, на яку встановлювали саму конструкцію млина, були баржі. У разі необхідності наплавні млини могли переміщуватись річкою.
Вітряки ж були в кожному селі і, зазвичай, це не був один вітряк, а цілі групи. Наприкінці ХІХ на початку ХХ століть в Україні існували два типи вітряків: стовпові - коли навколо стовпа, вкопаного в землю, на основі (стільці) обертався до вітру весь корпус вітряка за допомогою дишла (водила), та шатрові, коли повертався тільки верх вітряка, а корпус був нерухомим. На Поліссі серед останніх виділялися вітряки з багатогранним зрубним корпусом – «кругляки» з дерева. Серед них були справжні велетні – висота будівель сягала 10 -15 метрів.
Хоча переважна більшість вітряних млинів розміщувалась у сільській місцевості, в містах вони також існували і належали здебільшого міщанам і купецтву, або були міським майном.
В північно-західній частині Новгорода-Сіверського знаходилось декілька вітряків. Ця місцевість отримала назву Сухомлинівка, саме завдяки «сухому» помолу зерна.
В давні часи бути мірошником означало бути заможною та поважною людиною. Зазвичай люди платили певний відсоток від змолотого борошна. Останній період існування вітряків – 20-50 рр. ХХст., а подекуди, навіть, до 90-х рр. І зараз ще багато людей добре пам’ятають процес роботи млинів, що довгий час слугували дідам-прадідам, будучи невід’ємною частиною господарського життя нашого народу.
https://youtu.be/dtkpJAFSquc